Дорога в совершенство

"Дозвольте, я вам допоможу..."
Фотопортрет роботи єп. Олександра Драбинка

           Людина перестала радіти успіхам іншого. Вона втратила це неабияке вміння десь у кінці 1990-х, щоб до кінця 2000-х повністю перейти усі дозволені межі. Внутрішній егоцентричний тоталітаризм окупував людську особистість й диктує звідти накази про новий терор та нові репресії. Поети втрачають почуття рими, а прозаїки ламають пальці, намагаючись вистукати на своїх комп’ютерах якісно інакше розуміння світу, де була би краща мораль, добріша етика. І в них нічого не виходить. Просто, як у Ніцше: „Доки Заратустра намагатиметься перетанцювати зірки на небі, лякаючись стати однією з них, він буде проклятий власною долею, що кличе його в безодню вічності – теплої, як стос книг на письмовому столі, й молочної, як губи немовляти в перші місяці його життя...”. Бажаючи перевершити самих себе, ми не рвемося до нових висот, а заважаємо досягти їх іншим. Екзистенційна заздрість давно вже стала фатальним пороком сьогоднішньої особистості, яка принципово відмовляється вірити у благість світу, хоча й не насмілюється визнати його нездоланну конкурентність, холодність, байдужість. Людина стає подвійною, порушуючи закладену в неї іпостасну природу. Розриваючи цю природу, людина безмежно грішить проти волі Творця й стає тією потворою, якої так боявся німецький філософ Артур Шопенгауер, котрий вбачав у потягу до задоволення власних бажань головну проблему людства. Якщо думати примітивно, то можна пристати до того погляду, наче Шопенгауер був проти такого феномену, як задоволення. Але якщо подумати глибше, то ми зрозуміємо: Шопенгауер не був проти задоволень, він був проти диктату тих, хто навчився максимально швидко ці задоволення отримувати й на основі цього відчув себе центром всесвіту, його найбільш успішною молекулою. Людина як клітина щастя... Це вже схоже на метафізичну ідеологію Вернадського, котрий рвав складені ним карти космосу після чергових поразок армії Української народної республіки у війні проти комуністичної Росії.

            Мені здається, я вмію радіти успіхам іншого і навіть хочу навчити цьому вмінню інших – тих, що навколо, навпроти, по цей і по той бік моїх думок. Приреченість, котра відмежовує мої думки від їх реалізації в бутті, не є приреченістю відпочаткового фатуму, адже я вірю у викупленість цієї приреченості революцією духовного світла, враз повсталого проти негативізму метафізично диспропорційного світу, відкритого навстіж проповіді абсолютного хаосу.

            Щодня я маю безліч приводів уточнити й виміряти в актуальних термінах власний світогляд. Попри те, що все одно не зрозуміють, більше того – засудять, образять, змусять каятися. Так було неодноразово, адже сучасна людина настільки неспроможна визнати силу іншого, що вона радше готова його вбити, знищити морально, тілесно чи екзистенційно, аби тільки не припустити власної віри в його позитивність. Але, з іншої точки зору, в людині немає достатньо енергії, аби зуміти витерпіти таку відсутність визнання з боку інших людей. Це її ламає, вовтузить, б’є, примушує страждати. Страждати і плакати, заперечуючи усі позитивні цінності, вироблені протягом тисячоліть. Згадайте, яким беззахисним виглядав літературознавець Сергій Єфремов на судовому процесі над „Спілкою визволення України” у 1930 р. Відчуваючи себе двома руками опертим об істину, він постійно програвав внутрішню моральну боротьбу комуністам, а тому мусив вживити в себе, у свою свідомість ту „Спілку визволення України” і вже вести бій з комунізмом, завідомо визнавши буттєвість химеричних інтелектуальних образів компартійної агресії. Він повірив у власну провину, щоби стати ще більшою жертвою, аніж йому судилося бути. Не знаючи іншої духовності, він вірив у релігію боротьби за свою Україну, переважно літературну й поетичну, застарілу й мало придатну до якоїсь гармонічної онови. Єфремов страждав за своє невміння бачити Україну без книг, без літературознавчих досліджень і копійчаних обідів у столовій Академії наук. Вмирав, не знаючи, як взагалі можна радіти успіхам іншим, але вмирав за те, щоб хтось таки це взнав. І тому ми цінуємо Єфремова, вважаючи його класиком українського літературознавства, куди ближчим сучасному нашому суспільству, аніж навіть незрозуміла Леся Українка – цей символ невизнаного модерну її рідної Волині, відродженого в 1930-х у формах православної церковності, витоки яких ніхто так і не наважився пізнати. А це ж її, Лесині, були завоювання, її це були зерна, що принесли свої плоди. Як і кожна жінка, вона добре вміла радіти успіхам інших, та від неї це й не вимагалося. Вона вмирала за зовсім інші ідеали. Її „Спілка визволення України” лягла на папір зовсім іншої якості, аніж у випадку з Єфремовим, радикально полишеним один на один з нашою національною літературою. І як тут було не злякатись?

            Хай це буде неймовірно пусте, недоречне й закрите для пробачення іншими зауваження, але слабка релігійність Єфремова, хоча й відносна, дорого йому коштувала. Він бачив, відчував, знав Церкву, але міг вірити і повз неї. Тому коли через його будинок пішки проходив Василь Липківський, а там подекуди й стукав у двері та просився на чай, то Єфремов легко відмовляв, кажучи: „Ні, отче, не можу. Не час тепер. Я зайнятий – в мене література. Наступного разу...”. Липківський ішов далі, щоби так само, а то й набагато героїчніше померти за Україну, при цьому в щирій вірі у власне смирення. До речі, Липківський умів радіти за інших і взагалі не сприймав філософських запахів ранньої радянської епохи, коли ставало модним любити себе.

            І ось я, непробачений за сміливі висловлювання на адресу Єфремова й незрозумілий через своїх симпатії до героїзму неканонічного Липківського, щодня зустрічаю буремні будні сучасної епохи, щоби й у них не побачити вміння радіти успіхам іншого. А тому кожного дня розчаровуватися, розчаровуватися, шаленіти від розчарування. Від цього думати думу одну чорніше іншої, аби хоча б котрась з цих дум стала вітрилом нового прогресу, народженого вітрами якісно інших сподівань – реалістичних, втілюваних, визнаних загалом. Камерність теперішнього існування зачиняє і мені бачення України без того, що про неї говорять і пишуть. Я вже не можу бачити Україну в тополях і річках Київщини, в дорогах, котрі ведуть до Полтави або Житомира. Мене на тих дорогах немає, бо я в них нічого не бачу, нічого не знаходжу. При цьому не відмовлюся проводити, коли хтось попросить, на ті дороги й побажати успіху щось на них знайти. Як я бажаю успіху дослідникам філософської творчості Владислава Татаркевича, цього спритного поляка, котрий за своє довге 94-річне життя так і не спромігся бодай раз підійти до поняття з точністю слюсаря, що випилює неймовірно важливу деталь до автомобільного мотора. Татаркевич все бавився зі словами, шукав у них щось таке, що варто, певне, було би пошукати в найближчій мистецькій галереї. Та ж там квитки було дорогими абощо... А між іншим колега Татаркевича по Варшавському університету українець Іван Огієнко був ще біднішим на гроші, але міське життя любив і витрачався на нього, бо не міг інакше. Потім він прийняв архиєрейську висвяту, в якій відбулося передання апостольського спадкоємства самій совісті українського народу, іпостазованій в одному чесному чоловікові, котрий так довго працював над перекладом Біблії рідною мовою. Дух Святий зійшов на Україну, хоча була то лише єпископська хіротонія, така сама значуща, як сотні, тисячі інших, зовні дуже подібних на неї.

            Філософія вчить людину бачити мудрість поколінь й вчитися в неї. Але філософія не може навчити людину бути моральною, якщо сама людина не зійде й не нап’ється з чудодійного джерела моралі у Царстві Істини. Продана досить нікчемним стереотипам релігія чомусь більше не є натхненням вмирати, як для Василя Липківського – від неї нині вимагається натхнення працювати й заробляти, а ще давати людям почуття власної важливості. Кожна ікона в храмовій лавці купується з тією метою, аби хтось відчув свою потрібність, свою винятковість – хоча б навіть і сам продавець, котрий дає ту ікону загорнутою в пакет покупцеві й говорить услід щось чемне.

            „Хай ніколи не стає вчителем той, хто не знає філософії!” – хочеться голосно гримнути на всю країну, щоби потім ховатися від гучності свого ж голосу. Яка може бути філософія в країні з корумпованою науково-освітньо системою, де міністр освіти сміється з найменшої позитивної ініціативи, вважаючи її жахливим докором усьому його способу життя – від головного болю вранці до вечірнього пива з дружиною на кухні? І це міністр, який зробив ворогами самі поняття „міністр” і „філософ”, „міністр” і „письменник”, „міністр” і „культуролог”. Війна між цими поняттями обіцяє бути дуже суворою.

            Я ще зберігаю віру в церковні Таїнства, покликані щодня руйнувати стіну непорозуміння між людьми. Бити цю стіну величезним молотом добрих справ, а потім несамовито молитися в надії прокричати цю молитву повз вуха заздрісників, котрі сьогодні володіють ексклюзивним правом бути свідками чужих молитов. Навіть найгеніальніші, найсамотніші персони не мають права молитися так, аби не бути почутим тими, хто ніколи не навчиться радіти успіхам інших.

            А є природа, її зелень, її вічність, її не менш благодатні таїнства. Напевно, є сенс піти як до храму в ліс, щоби у його хащах пізнати літургійний характер світу, принесений в подяці руками втаємничених обранців у вівтар величних екзистенційних звершень, втілених через Ім’я, Слово та Силу. В лісі, коло витоків цього зеленавого способу бути кращим за всіх слід знову й знову, до болю в суглобах, до нудоти в легенях шукати дорогу навчитися радіти успіхам інших. Хоч не виходити з того лісу, доки розуміння не буде досягнуто. Падати в молитві, картати себе за неспроможність бачити істинний характер культури, у якій кожен елемент плаче: „Радій, бо вмреш!”. І ми вмираємо.

            Вмирав, між іншим, і видатний Ніцше, вдоволено підсумовуючий: „Заратустра зрозумів сенс буття, але настільки втомився від довгої дороги до цього розуміння, що почав вважати його невартим затрачених зусиль. Від цього у Заратустри боліла голова, якою він думав і якою він хотів мати спасіння. Від цього Заратустра відмовлявся пізно вночі дивитися в небо, бо там кликали його додому, а він не міг, бо не мав повноважень природним чином йти у свій дім, навіки замкнений гріхами істот, які ніколи не знали й не дізнаються, що таке звичайна людська відповідальність”.

            Я дуже радію, коли зустрічаю людей світлих, відкритих до спілкування, справжніх. У них – зародки нового мистецтва, здатного огорнути світ пухнастою святістю, ніби знятою з вітрини найдорожчого магазину хутра в Києві. Аскетичні ціни того магазину нехай будуть нашими орієнтирами у світі, де спасіння стало можливим лише в спільноті, Богом даній групі людей, відданих певним принципам, ідеям, цінностям. Ми живемо в час, коли у цих спільнотах вже немає тих, хто ще так недавно був готовий вірити у комунізм, щоби хворіти цим до кінця свого життя, а потім померти у хворобах та стражданнях від неспроможності покаятися у вчинених гріхах. Комунізм відходить у минуле, залишаючи по собі, щоправда, помітний поетичний слід.

            Ніцше: „Розуміти Заратустру, бути з ним можуть лише холодні душевно особи, заглиблені у книжкову правду щоденного існування, придбаного в антикварному магазинчику рідного міста. Заратустра ніколи не міг би жити в Германії, бо тут його б ніхто ніколи не зрозумів. Хіба що той один дивак з вірою в мораль замість інтелекту. Але й він боїться Заратустри, бо в Заратустрі – надто концентрована значущість, від якої стане погано навіть рослині”.

            Геніально пустий і мистецьки авангардний Ніцше, так потужно виведений з релігійного дискурсу невдалими викладачами філософії у ХХ столітті, тепер починає звучати по-новому. В ньому відчуваються нові ноти, зведені у єдину будівлю пізнаних людством істин, пережитих ним болей, зітнутих ним для переробки в книги дерев. Ніцше заповідав нам ненависть до книг, а ми їх любимо і йдемо за них у бій. Ми дістаємо шаблі, щоби викликати на дуелі щоразу нових супротивників, які не вірять у книги й вважають всю літературу безглуздою. Ми – білі, а вони – чорні. Але ми за них відповідальні, а вони за нас – ні. А якщо й відповідальні, то значно меншою мірою.

            Я молюся, аби вміння радіти успіхам іншого стало благословенням сьогоднішньої епохи, коли вірять в ЄС, в НАТО, в євро та долар, але не вірять у Церкву, книги, таїнства та принципи вільної економіки. Поезія вважається забутим даром, а журнали з цінами на товари стали найпопулярнішими сучасними виданнями. І десь тут також є невміння вірити в успіх іншого й радіти йому. Думаю, що хвороба це виліковна. Принаймні поки що я це бачу, а Бог у Своїй Всещедрості просто не може зачинити мені видноколо відкритих істинами щоденної боротьби силуетів, за якими проступає Нова Людина, котра й сама буде успішною, і радісно визнаватиме цей успіх за іншими.

Вам это будет интересно!

Последние новости