Дорога в совершенство

З подякою
 архиєпископу Тверському і Кашинському Віктору
за молитви та проповідь віри

            Напевно, найвідомішим вихідцем з України у цілій Тверській губернії є її архиєрей – владика Віктор (Володимир Олійник), який народився на Тернопільщині у 1940 р. Але зараз мова піде не про нього, а про один інший, не менш цікавий випадок. Він трапився ранньої осені 2004 року в одному з мальовничих сіл Тверської землі на узбережжі озера Селігер, де любив відпочивати сам о. Александр Мень, чиї релігієзнавчі дослідження й досі вважаються найвищим науковим щаблем. Мої родичі тримають в тому селі невеличкий двоповерховий дерев’яний будиночок – світлий, гарний, комфортний, хоча й потребуючий постійного догляду та ремонту. Літо й половину осені 2004 року я проводив саме в тому будиночку – читав, трохи працював за письмовим столом, молився, відвідував незабутні аскетичні служби в Монастирі „Нілова Пустинь”, котрий розташувався на одному з островів Селігеру. Дістатися туди можна було фактично лише водою, бо навіть автомобільний під’їзд через невеличкий напівміст/напівпаром був вельми ускладнений

            В один з дощових вересневих днів до нашого будиночку завітали гості з України. На старому автомобілі однієї з радянських моделей із ужгородськими номерами приїхали до Тверської губернії три чоловіки середнього віку, аби заробити трохи грошей. Пропонували свої жахливо засміченою акцентом російською мовою послуги прямо через вікно автомобіля: „А чи вам не треба щось відремонтувати?”. Я так розумію, вони без жодного плану їздили селами й хотіли десь щось заробити. Уявляю, скільки іронії й недоброго сміху викликала їхня погана російська мова, неохайний зовнішній вигляд, простуваті манери.

            Наш будинок саме потребував ремонту даху, бо за кілька днів перед тим йшов дощ і цілий другий поверх змок, тому що де-не-де зі стелі крапала вода. Заробітчани охоче погодилися відремонтувати наш дах, але запросили шалену ціну – в перекладі на українські гроші близько 10 000 грн. при нашій готовності заплатити максимум 1 000 грн. й до кінця життя скаржитися, що витратили так багато грошей. Ці майстри думали собі, що на узбережжі такого гарного озера живуть одні мільйонери, тому й вимагали такі ненормальні ціни за свою роботу. В решті решт, ми мусили відмовитися від їхніх послуг. Натомість вони попрохали надати їм у користування нашу кухню на одну годину, щоби вони могли розігріти собі на плиті їжу й поїсти, адже від самого ранку нічого не їли, а був вже обідній час. Не дуже радіючи такій перспективі (циганський зовнішній вигляд трьох чоловіків не вселяв довіри), ми все ж погодилися. І що ж я побачив – заробітчани розклали на кухонному столі кілограмів зо п’ять іжі, там було навіть ціле кільце м’ясної ковбаси, і в страшенному поспіху, руками, перебиваючи одне одного й виголошуючи якісь репліки, протягом години цю їжу поїдали. Мені вони нагадали старозаповітним людей, котрі за своєю поведінкою були такими ж – неохайними, брудними, некультурними, хаотичними, невихованими. Залишивши горе брудного посуду, чоловіки всілися в свій автомобіль і швиденько від’їхали в напрямку сусіднього села, щоби ми раптом не змусили їх той посуд після себе помити. Добре хоч, що нічого не вкрали.

            А тепер давайте задумаємося на хвилинку – чи такою вже незрозумілою після цієї історії є нелюбов росіян до українців? Як-то кажуть, самі винні. Кого ви зустрінете на підходах до Київського вокзалу в Москві? Правильно, українців, які проситимуть у вас гроші, пояснюючи, що їм немає як доїхати додому. Тому попри весь наш переможний пафос у історичному діалозі з росіянами, коли мова заходить у проблематику сучасної культури, нам сказати немає чого. Прикро, але факт.

Вам это будет интересно!

Последние новости