Дорога в совершенство

Уривок з моєї книги "Злочини КДБ в Києві"
 

            Валентина Семенівна – самотня літня жінка, пенсіонерка, мешканка Куренівки, одного з найживописніших районів Києва. Вона була свідком акції громадянської непокори працівників Куренівського трамвайного депо, в якому сама працювала на посаді бухгалтера. Акція відбулася навесні 1959 року. Приводом для протесту стало масове звільнення робітників депо, проведене зимою 1958 – 1959 років. В результаті цих звільнень підприємство залишилося без фахівців, а десятки людей опинилися в умовах нищівної бідності й безробіття. Тоді було прийняте колективне рішення провести акцію протесту прямо навпроти депо, підготувавши для цього плакати, гасла й кілька гучних фраз для масового скандування.
            Спогади Валентини Семенівни описують ту акцію в деталях:
            - Ми зібралися рано вранці десь у десятих числах березня, було по-зимному холодно, навіть морозно. День був сірий і вітряний. Робочий день в депо починався о 8-30, тому коли о цій порі ніхто не з’явився на свої робочі місця, керівництво запанікувало й хтось з директорів вийшов до нас і побачив, що ми проводимо громадську акцію. Рівно о дев’ятій ранку ми почали скандувати „Дайте роботу!”, „Поверніть гроші!”, „Геть директора!”. Після цього було викликано міліцію, разом з якою приїхали й працівники КДБ – вони не мали на собі форми, а були вдягнені в звичайні магазинні речі. Міліціонери через гучномовець стали вимагати припинення акції протесту, обіцяючи, що всі наші вимоги будуть виконані. Ми не поспішали їм вірити, бо знали ціну подібних заяв. Наша мета полягала навіть не в тому, щоби змусити дирекцію депо повернути людей на роботу – вона б цього ніколи не зробила. Ми скоріше хотіли привернути увагу людей на вулицях до пануючого в трамвайному депо беззаконня. Це ж був ранковий час, коли всі кияни добираються до місць свого працевлаштування, і тому наша акція була досить ефективною. Люди зупинялися й питали нас, в чому причина протесту, а ми їм докладно пояснювали. Всі нас підтримували. Протестувальників було близько п’ятидесяти осіб, тому ми почувалися достатньо впевнено. Міліція не наважилася застосовувати зброю для припинення демонстрації. КДБісти намагалися підходити до окремих людей й вмовляли їх припинити протест та повернутися на робочі місця, погрожуючи звільненням та іншими неприємностями. Здається, кількох вони зуміли залякати. Ми стояли на вулиці приблизно до одинадцятої чи дванадцятої години, потім штатні працівники депо пішли на роботу, а всі решта розійшлися по домівках. Наступного ж дня в організації акції непокори було звинувачено одного зі слюсарів-ремонтників, за що одразу був виданий наказ про його звільнення в зв’язку з неодноразовим порушенням робочої дисципліни. Ще довго його продовжували викликати в КДБ, потім навіть судили й вислали кудись далеко в Росію, аж за Урал, на примусову працю. Я не була знайома з цим чоловіком, але він, можу сказати це точно, не був насправді організатором акції, а лише активним її учасником. Просто обвинувачення КДБ чомусь впало саме на нього, то ж йому й довелося страждати за всіх нас. Помітних результатів нашої демонстрації не було – нікого не поновили на посаді, та нікого більше й не звільнили. Неприємні відносини робочого колективу з керівництвом депо закінчилися лише через кілька років, коли було змінено директора, а новий директор набрав собі й нових помічників. Тоді про акцію протесту забули й більше не згадували.

Последние новости