Дорога в совершенство

Жэжэшкины глюки до сего дня не позволяли ни пейсать, ни чейтать тут что-либо. Зато теперь типа позволено.

Вот уже неделю, как вернулся из деревни. Писать про нее что-нибудь новое не буду: деревенская жизнь идет своим чередом, все те же простые старики, огородние будни и огородние выходные, все та же неповторимая сельская атмосфера, которую не описать словами и не променять ни на что.
Но и среди такой идиллии находилось время для подкрепления души книгой. С ней связана интересная история. Однажды, проходя по кухне, меня зацепили несколько слов, доносящихся из радио. Остановился, стал слушать. Там читали книгу, да читали так интересно, что я дождался конца передачи и узнал автора. Это был Юрий Мушкетик и его "Жорстоке милосердя" (на укр.). Стал искать книгу в инете, но не нашел. В конце концов достал ее через отца в заводской библиотеке. В книге была так же историческая повесть "Семен Палій", так что прочитал и ее.
Пара слов о произведениях.
"Жестокое милосердие" - роман-воспоминание. Три главных героя, переживая настоящее, постоянно вспоминают былое - детство, юность, время перед второй мировой. Только, кхм, делают это в значительном расстоянии друг от друга: Иван - в немецком плену, его жена Марийка - из оккупированного села, их общий друг Василий - из партизанского леса. Живые характеры, трудная любовь на фоне войны, жизнь в воспоминаниях ради выживания сейчас особо выделяют этот роман Мушкетика среди его творчества. Необычная книга.
"Семен Палій", хоть и немного ополитизированная (Мазепа - хитрый предатель, спасение - в единение с Россией), но тоже красивая повесть. Да, что объединяет ее с "Жестоким милосердием" - необычная красота описания мыслей главгеров. Этим и зацепили, и понравились мне сии два произведения. Для заметки и хоть какого-нить примера приведу некоторые отрывки из "ЖМ":

Вони йшли втрьох - він, Сусла й Борисов. А потім Іван придивився пильніше й помітив, що то зовсім не Сусла й не Борисов, а Василь та Марійка, вони втрьох, узявшись за руки, йдуть порослою споришем дорогою в житах до Цегляковського лісу. І стояв у повітрі смуток, аж спазми стискали горло, й мліло над ними, перед ними, в них дозріле літо, й тривожно бив у житах перепел. [...]
Це був не сон. Ані марево. Так було насправді. Так вони йшли через Ляське поле у сусіднє село Бабинці вступати у восьмий клас. Вона, Марійка, вела їх. Таки справді вела, йшли вони туди супроти власної волі, і не таємниці людського буття, заховані в книгах, тривожили їх, а щось інше, терпке, незнане, непідвладне ніяким рядкам і цифрам, - заховане в самій глибині людського серця. Вони тільки вдавали з себе безжурних учнів, бо вже не були ними, зрозуміли це серед широкого поля, серед дозрілого літа.
[...] Вона тримала їхні руки з тією безпосередністю, з якою ще, здавалось, зовсім недавно ходили вони в першім класі по колу з "Подоляночкою" ("Десь тут була подоляночка. Десь тут була молодесенька...") та з ботанічкою Поліною Родіонівною збирали на луках рослини для гербаріїв. Чи знала вона, що тієї безпосередності вже немає? Що щось дужче, більше зруйнувало її?
Іванові здавалось - знала. Тільки намагалась утримати їх у дитинстві, в щирій дружбі й безхмарності. Намагалася затримати те, що насувалося на них. Але хіба можна утримати весну, що котиться в літо?

и "СП":

На вкраїнських полях конала зима тисяча сіссот восьмого року. Вона ще іноді звивалась в дикій злобі, жбурляла холодними сніговими вітрами, кувала в могутніх грудях землі льодовий панцир, та земля вже глибоко вдихала пахощі весни, й той панцир тріскався, танув, збігав каламутними потоками в Дніпро. На ніч зима схоплювала ці молоді жили-потоки крижаною рукою, та вранці, пригріта весняним сонцем, рука мляво розтискалася, і з-під неї знову зривались гомінкі ключі, ще веселіші за перші. Відзимки - то вже не зима, то провісті весни.

ЗЫ. Прошу прощения, если кому-то пришлось воспользоваться переводчиком)

Последние новости