Репортаж з пішохідного походу 1-шої к.с.

25.05.2012

Репортаж з пішохідного походу 1-шої к.с.

Вирішили ми сходити 130-ти кілометрову «одиничку» за 5 днів. По всім правилам маршрут необхідно пройти мінімум за 6 днів, але стільки часу ні в кого, нажаль, не було. Нас шестеро: Гєна, Петро ака Андрій – «керівник», Саша, Іра, Славік і я. Ще двоє: Богдан ака Толстий і Ваня мали приєднатися до нас на другий день у Квасах. До речі про маршрут. А він був такий: с.Лазещина – г.Петрос – пер.1591 м. – с.Кваси – пол.Білина – г.Близниця – хр.Свидовець – г.Татарука – Усть-Турбат – пер.Легіонів – хр.Тавпіширка – пол.Рущина –г.Мала Сивуля – с.Бистриця. Щоб за 5 днів це все пройти, треба буде поригати, і це всі (напевно) розуміли.
Виїхали з Чернівців о 20:30 поїздом Чернівці–Львів, висадились у Франківську, далі рахівським о сьомій ранку прибули у Лазещину. Поспати вночі нормально не вдалось, тому йти сьогодні буде важче. До повороту на вирубку доходимо без проблем, але далі починається гірше. Підйом до полонини під Петросом Саші та Ірі дається дуже важко. Пообідавши на полонині ми починаємо дертись на гору. Першу третину підйому йдемо по засніженому кулуару. Саша та Іра відстають. По їх проханню ми їх не чекаємо. Ми вже майже на вершині, коли по телефону довідуємось, що Саша та Іра на гору не йдуть і спробують піти по траверсу до біостаціонару. Не дуже мудре рішення: по-перше, ще дуже багато снігу, по-друге – відстань там чимала.

На вершині було вітряно. Робимо каву, фоткаємось. З однієї сторони каплички ще лишився здоровий високий шматок снігу. Під вагою снігу, який тягне за трос, що по ідеї має утримувати будову, верхня частина каплички поступово відламується. Не розрахували інженери. Та й взагалі я проти таких будівель на вершинах гір, така чудова панорама була раніше на Петросі…

Спускаючись до біостаціонару, майже всю дорогу йдемо по снігу. Деколи провалюємося майже до колін. По телефону приходять нехороші новини: Саша та Іра не змогли пройти траверс через якісь «тріщини», вони сходять з маршруту, а всі їхні документи та гроші лишились у Славіка. Так що йому також прийдеться завтра закінчити подорож.

Зупинились в колибі біля біостаціонару. Славік приготував багато чого смачного, випили бальзаму, горілочки та полягали спати.

Зранку вийшли до Квасів. Погода була погана: лив сильний дощ, навіть гримів грім (вибачте за тавтологію). В селі на станції зустрілися з Толстим та Ваньою. Вбили дві години на перекус, докупівлю харчів у магазині та шукання місця, де би нам поставили штамп у маршрутну книжку.

О 12:15 почали підйом на хребет. Перша його година мені вдається дуже важко. Поповнивши енергію досить великою кількістю цукерок, стає легше. На полонині Білина були о другій. В колибі впали на привал. Посидівши годинку, перекусивши, пішли далі. На хребті побачили сліди якогось дикого звіра. Нас аж п’ятеро, так що боятись немає чого.

Почали підйом з підніжжя Малої Близниці під великим кутом вліво, плануючи таким чином вийти на перемичку між Великою і Малою Близницями, як це здійснили в грудні 2006-го. Дув сильний вітер, видимість була не більше 15-ти метрів, стежку загубили в снігу. Йшли досить довго, почали сумніватися у місці свого знаходження. В тумані натрапили на величезну палатку, яка була закріплена купою льодорубів. Нас засікли, і ми підійшли до неї в надії дізнатись про своє місцезнаходження. В палатці було 7 чоловік: здається 1 хлопець і 6 дівчат. Це були кияни. Як я зрозумів вони тут сидять вже досить довго, чекаючи погоди. Йдуть вони аж до Гути. Просять нас впасти на бівак біля них, мовляв, «там карнизи, небезпечно йти». Ех, я би з радістю, але цей варіант відкидається: по-перше, ми розраховували сьогодні дійти десь до району Стога, по-друге – в нас була не досить вітростійка палатка.
Місцезнаходження взнати так і не вийшло: численні тики пальцем в район Близниць на мапі нічого не дали. Кияни самі вважали, що вони десь на перемичці. Покинули цю чудову компанію туристів, та пішли далі. Пройшовши хвилини зо дві ми були здивовані – вершина Малої Близниці. Ось і одна непланова гора в цьому поході. Зустріли ще там чи то чехів, чи то поляків.

Повертаємося до тієї самої палатки проінформувати про їхнє місцезнаходження. Побачивши нас, туристи дуже зраділи з надією, що ми все ж таки лишимося з ними. Але, нажаль, нам треба йти далі:(

Швидко дійшли до Близниці, на якій чомусь не було вітру. Була сьома з лишнім година. Пофоткавшись спустились по хребту вниз, о дев’ятій вечора впали на бівак у підніжжя Стога. Вночі йшов сніг.

Підсумовуючи день, можна сказати, що він видався досить важким. По-перше, 30 км пройденого шляху, великий перепад висот, досить велика частина шляху була вкрита снігом, проблеми з орієнтуванням в тумані. Все це вже позаду. Але що нас чекає попереду, ми ще не знали.

Зранку о шостій підйом. План на сьогодні простий: дійти якомога далі по маршруту. О дев’ятій виходимо, через дві години вже на горі, що над озером Догяська. Далі на Трояску і Татаруку. Бачили по дорозі косулю, яка граціозно стрибаючи пересувалася по снігу. На Татаруку підйом виявився неочікувано довгим. Нічого, сили в нас ще є і з часом все гаразд. Спускаємося по відрогу на північний захід. Дійшли до закинутої полонини з розвалинами старої колиби. Стежку вниз знайти не вдалось, тож спускаємося по «кукурузах», – це Петрова улюблена тактика пересування – йти на пролом через хащі. Спустившись до розвалин вузькоколійки, яку змило повінню приблизно десять років тому, вирішуємо перебратись на протилежний берег річки в надії, що там буде хороша стежка чи навіть дорога. Подолали стрімку течію ставши в ряд паралельно річці і взявшись за плечі один одного. Але дороги не було. Її також змило. Цього ми не знали, коли планували наш маршрут.

Що було далі – важко сказати словами, для цього підходе тільки одне слово – на букву «жо». Як ми дерлись через хащі, як ми лізли по крутим скелястим берегам, скільки разів ми переходили річку вбрід, долали 50 метрів за півгодини… Але це все коштувало вражень, які лишилися після цього. Місцевість ця – це казка. Сюди не веде ні одна дорога, тут слідів недавнього перебування людини важко знайти, повсюди рештки вагонів та вузькоколійки, будівлі–станції збереглись в чудовому стані. Тут ми знову побачили сліди, схожі на ті, що були на Свидовці, але на цей раз вже більші.

Якимось чином все ж таки дібралися до перехрестя, де поток Турбат зливається з потоком Гладин. Тут вже дорога стала кращою, поступово перетворилася на взагалі хорошу. О десятій вечора дійшли до лісництва Турбат. Нікого не було, тож ми вирішили оселитися на ніч в хатинці, замкову систему дверей якої ми легко розібрали. Палатку ставити просто не хотілось вже – були дуже змучені, мокрі і надворі було дуже холодно.

Отже, день вийшов неочікувано важким. Прийшлось долати якихось пару кілометрів на протязі чотирьох годин. Але це було незабутньо.

Вирішуємо трохи змінити маршрут на наступний день – уникнути можливості попадання в таку ж «жо», яка була попереднього дня. Обійдемо трохи, щоб піти по нормальній дорозі на перевал Легіонів.

Встали рано – о шостій, щоб не натрапити на лісників, які могли би приїхати сюди. Збираємось біля двох годин та рушаємо. Слідів перебування за собою майже не лишили. Через 15 хвилин ходу зустрічаємо лісників на Уралі. Пронесло нас.

Досить швидким темпом доходимо до перевалу Легіонів. Привалюємо на півтори годинки, щоб віддихнути, посушитись та поїсти. О 15:30 виходимо. Йдемо по старому кордону на хребет Тавпіширка. Підйом на нього ну дуже крутий. Було трохи небезпечно, так як сніг був дуже твердим після холодної ночі. На верху зустрічаємо команду зі змагань Стежками Героїв, яка йде першою. Їхній маршрут зараз пролягає навпаки – назустріч нам: з полонини Рущина до перевалу Легіонів.

Пройшовши хребет, скидуємо висоту і піднімаємось на г.Топкач. Повертаємо на північ та йдемо по хребту-перемичці до Рущини. По дорозі зустрічаємо ще пару команд з перегонів. На полонині були о сьомій вечора. Поставили палатки, в яких і приготували хавчік. Наша палатка стояла дуже криво, що обійшлось перекинутим казанком з окропом і рисом на Петровий спальник. Було дуже холодно – вночі вода в палатці позамерзала. Ще й конденсат давав о собі знати.

Зранку встали о шостій, зібрались та радіалкою вилізли на Малу Сивулю. Погода була чудовою, видимість ідеальна. Попередні рази на цій горі я нічого не бачив окрім туману.

Спустившись вниз, взяли рюкзаки та повалили до Бистриці. Там ще зустріли групу туристів, яка пройшла по Чорним Полонинам. Маршруткою доїхали аж до Франика, звідки потягом до Чернівців.