Дорога в совершенство

            Кожен приклад екранізації певного історичного естетично-художнього дискурсу є наслідком величезної попередньої науково-дослідницької праці. Неможливо зняти гарну кінострічку про реалії котроїсь з минулих епох, обмежуючись лише власними уявленнями про основні жанрові закони кінематографічних сценаріїв. Добряче попрацював режисер Адріан Рудомін, екранізуючи концептуалізацію процесів іспанської інквізиції XVI – XVII століть. Його достатньо сміливим помічником серед акторів став Крістофер Ламберт, який наважився перенести емоції людини ХХІ століття в часи пост-ренесансної Іспанії.

            Мене зацікавив у фільмі „Страшний суд” запропонований режисером й акторами образ Церкви. Помітно, що до вироблення й подачі цього образу були залучені належним чином кваліфіковані фахівці. В організації сцен за участю кліриків, сцен у храмі чи в монастирі немає жодних випадковостей, недоречностей, недодуманостей, котрі б порушували історичну гармонію сприйняття Церкви XVI – XVII століть навіть в очах знавця церковної історії. У фільмі помітні навіть елементи відвертої екуменічної стилізації: так, у домашній молитовній кімнаті сім’ї головного героя Руя де Мендози спокійнісінько висять собі типові грецькі ікони, хоча панує час повної роздільності католицької західної Європи та православної східної Європи, де був поширений грецький іконопис. Священник у храмі зодягнений у православне облачення, тільки от єпитрахіль він одяг понад ризу, але все одно це, здається, щось дуже далеке від того, як мали виглядати католицькі священники. Бажання авторів фільму показати єдність розділеної Церкви навіть у страшні з огляду на інквізицію XVI – XVII століття можна оцінити позитивно. Такий культурологічний пошук дійсно має бути, навіть якщо у цілій тогочасній Іспанії не було жодної грецької ікони, а в усіх храмах служби правили зодягнені в типову чернечу одіж свого ордену монахи-бенедиктинці. Нам потрібно відчути церковну реальність минулих віків, щоби зуміти по-новому проінтерпретувати такі історичні явища, як інквізиція, реформація, релігійні війни між католиками та протестантами. Велика подяка режисеру Адріану Рудоміну за розуміння цих проблем і готовність рухатися до їхнього вирішення. Звичайно, не слід чекати такої вичерпної підготовленості кінорежисера до зображення церковної дійсності XVI – XVII століть, але усвідомлення потреби залучити до роботи над висвітленням даної проблематики фахівців з богослів’я та історії Церкви вже є вагомим доказом цілісності розуміння природи європейської культури Адріаном Рудоміном.

            Не можна пропустити при розгляді образу Церкви у фільмі „Страшний суд” добре показаного феномену старообрядництва: дружина Руя де Мендози, ревна вірянка, не може собі уявити життя поза щоденним вичитуванням молитов й ходіння до храму, де священник читає одну й ту саму проповідь на нікому незрозумілій латинській мові. Зведення наклепів на єретиків та вихідців з єврейських родин замість реального служіння людям стало сенсом життя для подібних християнок чи, радше, „християнок”. Під такою духовно високою назвою не ховалося жодного позитивного змісту, адже для багатьох членів Церкви предметом їхньою віри була не церковна догматика, не Євангеліє, не Таїнства, а ненависть до тих, кого називали єретиками.

            Самобутньо виглядає сценізований у „Страшному суді” монастирський побут. Тяжка щоденна праця з переписування книг, безсімейний спосіб життя, постійне терпіння образ зі сторони настоятеля монастиря єпископа Ансельма (у фільмі його всі називають „брат Ансельм”), здатного не лише звершувати Євхаристію у храмі, але й жорстоко заколоти мечем невірного, коли до цього дійде справа.

            Трохи нереально виглядає так зване двовірство, яке показано у кінці стрічки. Не переконує палкий потяг головного героя до виконання юдейських релігійних обрядів при його взагалі повній релігійній холоднечі. Він не вважає себе християнином, хоча й ходить щонеділі до християнського храму, але раптом, дізнаючись про своє єврейське походження, лише з самого цього факту стає віруючим юдеєм. Не може людина, обмежена в своєму релігійному світогляді, одномоментно почати сповідувати релігію, до того ж таку традиціоналістську, як юдаїзм.

            В цілому ж образ Церкви у кінофільмі Адріана Рудоміна „Страшний суд” можна вважати вдалим, цікавим, історично правдивим. Інколи дійсно варто бачити те, чим може стати Христова справа, коли її здійснюють люди, більше захоплені ідеєю здобуття влади над іншими й відповідними матеріальними благами, аніж потребою проповіді смерті й воскресіння Сина Божого.

Вам это будет интересно!

Последние новости