Дорога в совершенство

Моя будинкова консьєржка зовсім збісилася: порубала сокирою всі навколишні лавочки, щоби на них вечорами не збиралася молодь. Спершу зрубала тільки одну, а коли побачила, що не допомогло, то винищила й дві інші. Щоправда, постраждали від цього більше літні люди, котрі також звикли тут збиратися для розмов та відпочинку, бо молодь спокійнісінько тусується прямо на асфальті, у кущах, на покинутих невідомо ким і невідними навіщо бетонних блоках.

            Розповім трохи про особистість консьєржки. Помітно, що довгий час жила в Росії, десь або в Москві, або в Санкт-Петербурзі, бо дуже захоплена ідеєю русифікації, поширення російської мови. Вважає це навіть сенсом свого життя (якось хтось із мешканців будинку встановив біля входу український національний прапор, то консьєржка вночі його зламала й викинула). Хоча по своїй зовнішності – типова українка, хіба що сильно занапащена багатолітньою байдужістю до власної зовнішності: вилите на голову відро розчину хни ця дамочка вважає способом утворити в себе на голові найкращу з можливих зачісок. Я за своїми манерами не маю звички розмовляти з консьєржами, але ця панянка дуже вже хотіла мене розговорити, щоби перевірити, якою мовою я користуюся. Почувши, що українською, почала питати, звідки я родом. Коли не вдалося дізнатися в мене, стала турбувати мою дружину. Кілька разів натякнула мені, що розмовляти українською – це по-сільськи, а для міста це сором. Але як одного разу вона взяла на руки мого Любомирка, забалакала з ним російською, а потім спитала мене, якою мовою я його виховуватиму, моє терпіння урвалося: довелося на всю вулицю пояснити консьєржці, що перш ніж розмовляти з інтелігентними людьми, слід вивчити мову, якою вони розмовляють, а в інакшому разі слід подумати над тим, чи не виїхати на еміграцію в Росію, де групуються всі, хто ненавидить Україну. Свідками цієї сцени стали кілька моїх сусідів – молоді люди, вкрай зрусифіковані середовищем свого існування, байдужі й холодні до всього, крім грошей. Їм, звісно, мої аргументи також здалися сільськими й несерйозними. Та, не зважаючи на гнівний осуд консьєржки та сусідів, я тоді з почуттям пихи за самого себе рушив додому. Найцікавіше, що протягом кількох наступних днів консьєржка пильно заглядала мені в очі, сподіваючись побачити там сліди щирого покаяння й бажання вибачитись за те, що я її висварив. Але замість покаяння в моїх очах була тиха радість від того, що мною написані листи у всі можливі інстанції про звільнення тієї консьєржки зі складу будинкового обслуговуючого персоналу за нищення публічного майна – лавочок.

 

Последние новости