Дорога в совершенство

Моррісон взяв мене за руку і повів кудись. Від викуреного гашишу здавалося тельбухи танцюють гібрид самби і класичну програму балэту Тодес. В моїй руці несподівано з’явилася книжка. Обкладинка в стилі психодел волала: “Тропічна Африка і контексті глобалізації сучасного світу і поширення руху за легагайз та інші форми організованого протесту проти скінів і гопів”... Така компіляція мене потішила. З книжки вилітали синички, які намагалися заплести мені коси.

   Коли ми добралися до вокзалу (?) щось пішло не так. Навіть на вокзалі в раю є волоцюги. Але це ж мій особистий цілий недоторканий суверенний самоврядний республіканський рай. Тим часом джимова рука вже тримала мене за сідниці. “А якщо дожив би до 2006 то мабуть був вже імпотентом”, - чомусь подумалося мені.

   Янголи теж танцювали. І помирали. Я хочу щоб усі янголи померли!! Ненавиджу паскудних крилатих тварюк. Як птеродактилі.

-         I wanna you baby – він був явно сьогодні в ударі

   Як завжди сон обірвався на найцікавішому. Я повернулася, солодко позіхнула та обійняла подушку. Мозок лоскотала думка що попереду чотири дні вихідних. Вільна квартира. Що ще потрібно для щастя?!

   Поле, озеро... Місячне сяйво. Попід озером омріяна верба. Запахи й звуки ночі. Скинути весь одяг щоб тільки на сережках грала місячна доріжка.

   Прохолодна вода бентежить лоно. Вода вода забери від мене всі печалі мої всю нудьгу мою дай мені мою красу мою жіночність мою владу дай мені витривалості і шаленості в любощах поверни мені мене я не залишуся в боргу слово відьми... буду піском твоїм і лілеями твоїми і водоростями твоїми і камінням твоїм...

   Десь пугукнула сова. Я вийшла на берег... первісний танок я танцювала і чула мені лише даний ритм, танок ночі вітру й води. І я – маленький вогник. Ритм все прискорювався й прискорювався, вже щось тепле стікало по моїм ляжкам ... 

   Ти пам’ятаєш наші сни? Ріки параної та океани самознищення.

   Прокидатися набагато важче ніж про це прийнято думати. Нарешті встаю й підхожу до великого люстра й критично оглядаю своє тіло. Тіло почервоніло й засоромилося, втекло геть. Я лишилася наодинці з люстром. Тіло плакало на кухні. Заспокоївши тіло ми стали разом щасливо посміхаючись одне одному шукати собі щось на сніданок і варити каву.

   А в мене з голови не йшов Моррісон. Як там йому без мене? Мені так хочеться, так хочеться забути все і навіки поєднатися з ним там, у пеклі...

-         Забагато ти думаєш чувиха, краще попоїсти чогось дай, - замуркотіло до мене моя кішечка. Ну й хай йому грець що в нього алергія на котів: свою кішечку я все одно заберу з собою.

   Містом панувала весна. Люди (інваліди, гади, сволоти?) вже попрокидалися і замріяно розмовляли про щось з небом. Небо починало потроху їхати глуздом від такої кількості співрозмовників. Наближалася середина дня.

   Життя – це катівня. Ти вкотре впевнилася в цьому. Вкотре тебе покинув любий коханець. Вкотре ти любиш Дорз і Моррісона. І мрієш потрапити до Гіацинтового дому.

   Нікуди йти й нікуди вертатися. Або жити як хочеш, або померти.