Дорога в совершенство

Когда я наблюдаю очередной экземпляр голливудской трэш-эклектики, отчего-то всегда вспоминается «первый и единственный русский тореро». А конкретно – тот момент, когда он по просьбе журналистов демонстрировал новоприобретенные в Испании навыки тавромахии на российском крупном рогатом скоте. Точнее – пытался...

Выглядела гастрольная экспромт-коррида следующим образом.
Сначала мизансцена. Стояла то ли поздняя осень, то ли ранняя зима: промерзшая земля припорошена снегом и местами прикрыта тонкими корками льда. Типичный неказистый колхозный коровник с типичными неказистыми колхозными коровами (дело было, насколько помню, где-то в середине 90-х), меланхолично толкущимися посреди загона. На фоне колхозной деконструктивистской пасторали – первый и единственный русский тореро в облачении a la «western wear»: ковбойские сапоги («казаки»), джинсы, кожаная куртка («косуха»), галстук боло («шнурок»), шляпа стетсон.
Да, кстати… Была ли мулета – не помню. Возможно, вместо нее использовалось какое-нибудь подручное средство. Эспады не было – помню точно (пожалуй, катана, как обычно, могла бы стать эффектным завершающим штрихом к сложносоставному образу). Так что ни одно животное, включая двуногих, если вы вдруг об этом подумали, при описываемых событиях не пострадало (правда, учитывая то, как события развивались, даже у вооруженного матадора было гораздо больше шансов заколоться самому, чем причинить вред здоровью и жизни движущегося колхозного имущества)… Физически, а вот психическая травма весьма вероятна, весьма.
И вот тореадор смело направился к ближайшей крупнорогатой скотине, намереваясь задействовать её для своего показательного выступления в качестве спарринг-партнерши (в хорошем смысле). Но не тут-то было: простые русские буренки, на людей вообще не натасканные и тем более впервые в жизни столкнувшиеся мордами к лицу с профессиональным бойцом с быками, да, в придачу ко всему прочему, лихим ковбоем по виду, узрев подобную экзотику, ошалели и шарахались от «дива дивного, чуда чудного», как барышни от хулигана. Однако назойливые домогательства не прекращались и вскоре вконец повергли коров в совершеннейшую дикую панику, ужасные воспоминания о которой наверняка на протяжении долгих лет тяжелейшей депрессией терзали несчастных животных, заставляя жалобно мычать во сне, давать исключительно кислое молоко и рожать недоношенных телят…
Вот так буренки и метались в исступлении по загону, преследуемые настырным тореро, чьи пижонские сапоги опасно скользили по мерзлому навозу. В общем, эпическая картина «тавромахии». Надо видеть, как говорится. Надеюсь, мне хотя бы отчасти удалось передать на словах это зрелище.

Естественно, импровизированная коррида в значительной мере была дуракавалянием. Тем не менее, вспомнив о ней, не могу не вспомнить еще и вот о чем.

Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюкiвки» («Васюкiвки» – это село)
По-русски почему-то не так забавно.
[…]
А то якось влітку Ява сказав:
- Давай влаштуємо бій биків.
- Га? - не відразу второпав я.
- Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
- Ага… То й що?
- Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з кинджалом, перед ним танцює.
- Так-так-так…
- А потім – ррраз! Бик – беркиць! I оплески.
- Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
- Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вроді футбола. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсмiливiшi герої i ловкачі. Головне тут – тренування i спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюкiвки – бій биків. Тореадор Іван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з’їжджаються з усiєї України. Трансляція по радіо i по телевізору. Навіть у самою Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору i взагалі…
Ми повмощувались зручніше i почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голiсiнький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. I раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні i не зняв його. Дачник штани надів i одразу на станцію: додому їхати.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’iв мою сорочку, коли я у калабанi купався.
Але Ява мене не підтримав.
- Ні, - сказав він, - Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. I йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике i крутороге.
- Коров’яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. I взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
- Хтозна, може й так.
- Тодi, - кажу, - кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, i не придумаєш.
- А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
- Бо в нашої Маньки теля i один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в свiтi не було.
- Можна, звичайно, i Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
- Що значить «психічна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
- Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
- Я забираю, але ти все одно боїшся.
- Боюсь?
- Боїшся…
- Боюсь?
- Боїшся…
Я схопився рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.
- Стривай, - кажу, - годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
- Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, i я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То Були Цюця, Гава i Рева, про яких мені мати колись розповідала рiзнi «баналюки», аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скринi, i тепер від Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок i капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли i співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми співали i не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо.
Погода – саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.
- Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, - сказав Ява, - i давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуція – анічичирк!
Спокiйнiсiнько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед i почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
- Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
- Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку i несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках – здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:
- Му-у!
У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
- Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся i дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
I раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. I звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
- Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона булла бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода – брудна, каламутна и смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась i не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарешті вилізли з калабанi, нещасні й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
[…]

Вам это будет интересно!

Последние новости